Звернення від 18.06.2018 року Голови ТПУ до Голови Касаційного цивільного суду у складі ВСУ (зі скороченнями)


Голові Касаційного цивільного суду

у складі Верховного Суду

п.Гульку Б.І.

Щодо висновків ВСУ

як суду «четвертої» інстанції

про застосування Закону України

«Про третейські суди»

Шановний Борисе Івановичу!

  На розгляді у Касаційному цивільному суді перебувають касаційні та апеляційні скарги на рішення цивільних судів у справах про визнання недійсним третейського застереження, скасування рішень третейського суду, про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду, які мають важливе значення для подальшої практики третейського розгляду всіма третейськими судами.

 Третейська палата України у 2015-2017 роках неодноразово зверталась до минулого складу Верховного Суду України з проханням врахувати при перегляді цих справах деякі суттєві доводи , які не знайшли відображення у відомих правових позиціях ВСУ у цих справах, які і зараз продовжують застосовуватись цивільними судами, а саме:

І. У справах про визнання недійсним третейського застереження.

 При розгляді цих справ до 20.05.2015 р державні суди у більшості справ вважали, що внесення у 2011 р. до ст.6 Закону України «Про третейські суди» пункту 14 про виключення з підвідомчості третейських судів «спорів у справах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів банківських послуг» не є підставою для задоволення позовів про визнання недійсним третейського застереження.

  20.05.2015 року ця правова позиція була змінена ВСУ за результатами розгляду справи № 6-64цс15 про перегляд ухвали ВССУ від 12.11.2014 р. у справі № 404/3601/14 про визнання недійсним третейського застереження укладеного Альфа банком із позичальником-споживачем. За результатом розгляду цій справи ВСУ зробив висновок про те що «третейське застереження укладене між банком та споживачем банківських послуг після внесення у ст.6 Закону пункту 14 є недійсним.».

  Пізніше у справах № № 6-2074цс15, 6187цс15 в обґрунтування правового висновку ВСУ додав посилання на Закон України «Про захист прав споживачів» та Рішення Конституційного Суду України  від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011.

   Проте не розглянутими у цих справах залишаються доводи про те, що:

  1. Третейське застереження про розгляд всіх спорів, які виникають із договору споживчого кредиту передбачає, що за захистом порушених прав до третейського суду може звернутися як споживач, так і інша сторона споживчого договору – кредитор (банк або інша фінансова установа).

  Пунктом 14 ст.6 Закону України «Про третейські суди» з підвідомчості третейського суду виключені «справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі
споживачів послуг банку (кредитної спілки». Буквально за цім пунктом з підвідомчості третейського суду не виключені спори щодо захисту прав кредитора.

   Відповідно третейське застереження, з якого можуть виникнуть спори як про захист прав споживачів, так і про захист прав банку не може бути визнано повністю недійсним лише з підстав, що спори щодо захисту прав споживачів виключені з підвідомчості третейського суду!

  Третейське застереження не може бути визнано недійсним і в частині спорів про захист прав споживачів, оскільки цим законом прямо передбачені інші наслідки порушення вимог п.14 ст.6 Закону України «Про третейські суди» – скасування рішення третейського суду (ст.51), відмова у видачі виконавчого документу на це рішення (ст.56).

  1. Наявність у договорі споживчого кредиту третейського застереження укладеного після внесення у ст.6 Закону пункту 14 не позбавляє споживача права звернутись за захистом його прав з позовом до державного суду, про що свідчить розгляд державними судами позовів споживачів про визнання недійсним третейського застереження.

ІІ. Справи про скасування рішення третейського суду

   При розгляді цих справ до 02.09.2015 р державні суди у більшості справ вважали, що внесення у 2011 р. до ст.6 Закону України «Про третейські суди» пункту 14 не є підставою для задоволення позовів про скасування рішення третейського суду.

   02.09.2015 року ця правова позиція була змінена ВСУ за результатами розгляду справи № 6-856цс15 про перегляд ухвали ВССУ від 27.04.2015 р у справі № 751/686/15 про скасування рішення третейського суду при ВГО „Всеукраїнський фінансовий союз”.

   У цій справі ВСУ зробив висновок про те, що «оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча».

   Пізніше у справах №№ 6-1716цс15, 6-2892ц15, 6-2712ц15, 6-29цс16 в додаткове обґрунтування правового висновку ВСУ послався на Закон України «Про захист прав споживачів» та Рішення Конституційного Суду України  від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 та зробив висновок про те, що

   «правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду»

   Проте не розглянутими у цих справах залишаються наступні доводи:

  1. Буквально за текстом п.14 ст.6 Закону України «Про третейські суди» з підвідомчості третейського суду виключені «спори у справах щодо захисту прав споживачів», а не спори, які виникли із «правовідносин між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту.»

   Пункт 14 ст.6 Закону України «Про третейські суди» був прийнятий за результатом розгляду ВРУ законопроекту № 6670-1, у якому його автори під спорами щодо захисту прав споживачів розуміли спори за позовом споживача. Про що сказано у пояснювальній записці до законопроекту.

  1. Посилання ВСУ на пункти .22, 23 ст.1 , ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 у справі за зверненням громадянина про офіційне тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України є суперечливим.

 Пункти 22, 23 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» містять визначення споживача та споживчого кредиту. Стаття 11 цього закону за іі назвою та змістом містить перелік прав споживачів в разі придбання ним продукції у кредит

 Верховний Суд України у вищевказаних постановах не навів доводів про те, за якою правовою логікою з поширення дії ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» на правовідносини між споживачем та кредитором за споживчим кредитом випливає висновок про виключення з підвідомчості третейського суду «правовідносин між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту».

Більш того, пунктом 2 рішення від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 Конституційний Суд України припинив провадження щодо офіційного тлумачення ч.8 ст.18 , ч.3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», яка має назву «Судовий захист прав споживачів», «у зв’язку з невідповідністю конституційного звернення вимогам, передбаченим цим Законом».

Таким чином, питання захисту прав споживачів у третейському суді та недійсності третейського застереження укладеного кредитором із споживачем Конституційний Суд у цій справі не розглядав та з його рішення, на наш погляд, не випливає неможливість розгляду у третейському суді справ за позовом кредиторів до споживачів

   Деякі суди також обґрунтовують ці висновки необхідністю захисту більш слабкої сторони договору споживчого кредиту – позичальника. (справа № 910/12344/17).

   Проте довід про необхідність захисту споживача як слабкої сторони договору споживчого кредиту не знайшов відображення у постановах ВСУ, суперечить іншому принципу прямо вказаному у ст.129 Конституції України та ст.2 ЦПК – рівності сторін спору перед законом та судом.

    Крім того, у статті 16 ЦКУ, яка має назву «Захист цивільних прав та інтересів судом», та статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів» прямо сказано про те, що для захисту прав у суді необхідно звернення особи за захистом. Відповідно до ст.11 ЦКУ, яка має назву «Підстави виникнення цивільних прав та обов’язків», для виникнення правовідносин необхідні дії особи. Таким чином, якщо у третейському суду споживач не здійснював ніяких дії на свій захист, то не виникли і правовідносин щодо захисту прав споживачів.

  1. У питанні необхідності застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до правовідносин, що виникають із споживчого кредиту ВСУ виявив явну непослідовність цього висновку. Так у справах про визнання недійсним третейського застереження, про скасування рішення третейського суду ВСУ зробив висновок про те , що дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитором та позичальником після укладення договору споживчого кредиту.

   Проте 11.11.2015 року у справі № 6-511цс15 про стягнення державним судом за позовом банку заборгованості за споживчим кредитом ВСУ зробив правовий висновок про те, що дія цього закону поширюється на правовідносини банку та позичальником за споживчим кредитом «лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, про типові відсоткові ставки, валютні знижки, тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають зобов’язальні відносини, тому до спорів щодо виконання такого договору положення Закону України «Про захист прав споживачів» не застосовуються»

  1. Суперечливі висновки ВСУ призвели до того, що правова позиція ВСУ застосовується цивільними судами і у справах де позивачами є підприємства (справа № 796/40/2018 ) або фізичні особи – підприємці ( справа № 796/108/2018), які надають послуги споживачам не за договорами споживчого кредиту !

ІІІ. Справи про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду

  1. Відмова у видачі виконавчого документу на рішення третейського суду

 До 2015 року відмов суду у задоволенні заяв кредиторів про видачу виконавчих листів на рішення третейського суду з підстав розгляду третейським судом справ про стягнення заборгованості за споживчим кредитом майже не було

 Після прийняття вищевикладених висновків ВСУ суди відмовляють кредиторам у видачі виконавчих листів на рішення третейського суду з підстав розгляду третейським судом справ про стягнення заборгованості із споживчого кредиту з посиланням на ці висновки ВСУ.

 Проте ВСУ зробив висновки про непідвідомчість третейському суду спорів про стягнення заборгованості із споживчого кредиту у справах з іншим ніж справи про видачу виконавчого листа предметом. Відповідно для застосування правових висновків ВСУ зроблених ним у інших справах з іншими процесуальними правами сторін справи не було підстав як за старою, так і за новою редакцією ЦПК

  1. Неможливість апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про видачу виконавчого документу

  Законодавством ( ст. 56 Закону України «Про третейські суди», ч.3 ст.487 ЦПК) не передбачено апеляційного оскарження ухвали загального суду про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду.

  Правовий висновок про це Верховний Суд України зробив 17.02.2016 року у справі № 6-2743цс15 про оскарження ухвали місцевого суду про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду . Ця правова позиція також міститься в ухвалах ВССУ від 02.03.2016 року № 6-35490ск15, від 26.07.2017 року у справі 755/7778/13, від 25.10.2017 року у справі № 755/11358/16.

   Розгорнуте правове обґрунтування неможливості апеляційного оскарження ухвал суду про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду наведене на сайті Третейської палати України.

   З прийняттям нової редакції ЦПК правове регулювання цього питання не змінилось.

   Якщо зміст ст.487 ЦПК розуміти таким чином, що ця норма не забороняє оскаржувати ухвали про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду, то це тлумачення призведе до фактичного надання можливості відповідачу за однаковими доводами двічі оскаржувати негативні для нього наслідки рішення третейського суду:

– перший раз – у заяві про скасування рішення третейського суду,

– другій – у заяві про скасування узвали суду про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду.

   Надання такої можливості є явним порушенням принципу остаточності та визначеності судового рішення, яке фактично можливо оскаржувати двічі, а також – принципу процесуальної економії, оскільки завантажує суди повторним розглядом однакових обставин про що сказано, наприклад, у постанові ВГСУ від 14.03.2013 року у справі № 27/176.

   Проте з 15.12.2015 року більшість суддів Апеляційного суду м.Києва не застосували правові висновки ВСУ від 17.02.2016 року у справі № 6-2743цс15, прийняли та розглянули апеляційні скарги на ухвали місцевих судів про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду.

  1. IV. Щодо права цивільних судів не застосовувати правові висновки ВСУ у справах про визнання недійсним третейського застереження та про скасування рішень третейського суду .
  2. Відповідно до тлумачення, яка надала нещодавно Велика Палата ВС в ухвалі від 19.04.2018 року у справі № 910/21409/16 з підпункту 7 п.1 розділу «Перехідних положень» ГПК ( та аналогічних положень ЦПК) випливає, що законодавець розрізняє правові висновки Верховного Суду та правові висновки Верховного Суду України, відступлення від яких не вимагає передачі справи до Великої Палати Верховного Суду.
  3. Можливість застосування правових висновків Верховного Суду як за старою так і за новою редакцією ЦПК пов’язана з наявністю у справі подібних правовідносин.

   У справах про визнання недійсним третейського застереження, про скасування рішення третейського суду, про видачу виконавчих листів на рішення третейського суду існують вищевикладені доводи (обставини), які не розглядались ВСУ, що робить ці справи не подібними справам, за якими ВСУ прийняв правові висновки.

  1. Правові висновки ВСУ, на наш погляд, не відповідають нормативним актам Європейського Союзу . Так недержавний розгляд спорів зі споживачами прямо передбачений у Директиві ЕС №2013/11/EU від 21.05.2013 року «Про альтернативне вирішення спорів зі споживачами».

Огляд європейського законодавства з цього питання викладений у монографій чеського вченого-правника О. Білоглавека «Захист прав споживачів у арбітражі».

   Правова позиція ТПУ з цього питання ґрунтується також на Науково-правовому експертному висновку від 01.12.2015 р. Інституту держави та права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України, Правовому висновку від 31.12.2015 р. професора Кафедри правосуддя юридичного факультету Національного державного університету ім.Т.Г.Шевченко, Висновку від 16.02.2016 року доктора юридичних наук, доцента, завідуючого кафедрою Правового регулювання державного «Київського національного економічного університету ім .В.Гетьмана» (опубліковані на сайті) та зверненні відомих українських правників у травні 2016 року до голови ВСУ.

   У зв’яжу з вищевикладеним прошу врахувати вищевикладені доводи при формуванні єдиної практиці цивільного суду.

З повагою,

Голова Третейської палати України

Т.П. Шепель


Опубліковано в Судова практика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Новини ТПУ