Про розгляд позовів про визнання недійсною третейської угоди у державному суді


А.Н.Жуков, заступник Голови
Третейської палати України

Олена Перепелинська, радник
ЮФ «Саєнко Харенко»

 Питання дійсності арбітражної (третейської) угоди постає в судовій практиці України досить часто – до, під час та після арбітражного (третейського) розгляду, передбаченого відповідною угодою.

На жаль, його часто піднімають недобросовісні сторони договорів з метою унеможливлення або, щонайменше, створення перешкод для арбітражного (третейського) розгляду або виконання майбутнього арбітражного рішення у спорах за цим договором. Найбільше занепокоєння викликає практика подання такими сторонами окремих позовів до державного суду, єдиною вимогою яких є визнання арбітражної (третейської) угоди (застереження) недійсною та винесення судами рішень по суті таких позовних вимог.

Така практика є недопустимою, що, підтверджується також і загальноприйнятими міжнародними правилами та доктриною у сфері міжнародного комерційного арбітражу, відображеними, зокрема, у Типовому законі  ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний комерційний арбітраж» («Типовий Закон ЮНСІТРАЛ»), на основі якого розроблено законодавство України про міжнародний арбітраж на третейський розгляд, а також кращою світовою практикою з питань арбітражу.

Відповідно до пояснень, розміщених на сайті ЮНСІТРАЛ[1] «Типовий закон покликаний надавати державам допомогу у реформуванні та оновленні їхнього законодавства про арбітражну процедуру, з тим щоб врахувати особливі риси та потреби міжнародного комерційного арбітражу. Він охоплює всі етапи арбітражного процесу: від укладення арбітражної угоди, визначення складу арбітражного суду та рішення питань, пов’язаних з його компетенцією та масштабами можливого втручання з боку судів загальної юрисдикції, до питань визнання та виконання арбітражного рішення. Закон відображає досягнутий у всесвітньому масштабі консенсус з ключових аспектів практики міжнародного арбітражу, прийнятої у багатьох державах світу, що представляють всі регіони та мають різні правові та економічні системи»

Комплексне тлумачення положень Типового закону  ЮНСІТРАЛ дозволяє зробити однозначний висновок, що  державний суд не має права розглядати вимогу лише про визнання недійсними арбітражного (третейського) застереження.

Так, статтею 5 Типового закону ЮНСІТРАЛ передбачено, що «з питань, що регулюються цим Законом, ніяке судове  втручання не повинно мати місця, крім як у випадках, коли воно передбачене в цьому Законі.» Аналогічне положення міститься у ст.5 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та застосовується українськими державними судами (див. наприклад Ухв ВССУ від 15.02.12. р. реєстр.№ 21610552 ) . Відповідно до ст.11 Закону України «Про третейські суди» , п.3.2 Рішення Конституційного суду України від 10.08.2008 року у справі N 1-3/2008  «функціонування третейських судів в Україні базується не лише на засадах національного, а й міжнародного права»,   у тому числі – Регламенту ЮНСІТРАЛ

Закон встановлює вичерпний перелік можливих втручань державних судів у питаннях, що регулюються Типовим законом: це направлення сторін в арбітраж у випадку подання до суду позову у питанні, що є предметом арбітражної угоди (стаття 8), прийняття судом забезпечувальних заходів у підтримку міжнародного арбітражу (стаття 9), призначення, відвід та припинення дії мандату арбітра, якщо ці функції покладені на суд (статті 11, 13 та 14), прийняття рішення щодо компетенції арбітражного суду (стаття 16), сприяння суду в отриманні доказів (стаття 27), скасування арбітражного рішення (стаття 34), а також визнання та виконання арбітражних рішень (статті 35 та 36).

Таким чином, перевірка судами дійсності арбітражного застереження може здійснюватись лише в межах виконання ними функцій контролю та сприяння арбітражу, вичерпний перелік яких наведено вище, і лише у межах, встановлених відповідними положеннями Типового закону.

Типовий закон прямо передбачає перевірку судом дійсності арбітражної угоди лише у трьох статтях: 8(1), 34(2)(1), 36(1)(1). При чому у двох останніх випадках мова йде про скасування та відмову в виконанні арбітражного рішення.

Що ж стосується статті 8 Типового закону  ЮНСІТРАЛ, то нею передбачений розгляд питання недійсності арбітражної (третейської) угоди тільки, якщо в суд поданий позов у питанні, що є предметом такої арбітражної (третейської) угоди.

Тлумачити це положення необхідно в контексті описаних вище цілей Типового закону ЮНСІТРАЛ. І тут необхідно розрізняти два важливих аспекти, які умовно можна назвати як: (1) матеріально-правовий (визначення предмету третейської угоди) та (2) процесуальний (визнання третейської угоди та направлення сторін до арбітражу).

Іншими словами, у випадку надходження відповідних заперечень, суд має, перш за все, співставити питання поданого до нього позову з предметом третейської угоди. І якщо  він дійде висновку, що ці питання є предметом третейської угоди, то, перевіривши її дійсність, суд має направити сторони до арбітражу.

Аналогічне правило міститься і в ч. 3 ст. ІІ Нью-Йоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень. Іншими словами, Україна взяла на себе міжнародне зобов’язання визнавати на своїй території відповідні арбітражні угоди та забезпечувати, щоб її державні суди такі угоди виконували[2].

Прикладом вірного застосування діючого українського законодавства з урахуванням описаних вище міжнародних правил, на наш погляд, є  постанови Київського апеляційного господарського суду від 26.08.2014 року у справі № 910/5380/14,  від 10.02.15 у справі  № 910/13225/14,  Постанови Вищого господарського суду України від 23.06.2010 року у справі № 57/110-09 , від 10.12.14 у справі № 910/8220/14, у яких, розглядаючи дві позовні вимоги – матеріальну вимогу про стягнення боргу за договором або про припинення договору, що містив арбітражне застереження, та  вимогу про визнання недійсним арбітражного застереження, суд відмовив у визнанні арбітражного застереження недійсним та припинив

провадження у частині позовних вимоги про стягнення боргу за договором або про припинення  договором у зв’язку із наявністю дійсного арбітражного застереження[3]

(1)   Предмет третейської угоди

Предметом третейської угоди (застереження) – є спори з договірних чи інших цивільно-правових відносин, що виникають з або у зв’язку з договором(ами), частиною якого(их) є відповідне третейське застереження.

Як випливає з вищенаведеного, питання дійсності третейської угоди в контексті цієї стаття є питанням процесуальним, а не матеріально-правовим.  І перевіряється воно судом окремо від дослідження предмету відповідної третейської угоди. Тож, сама по собі вимога про визнання недійсним третейського застереження не відноситься до предмету третейської угоди для цілей статті 8 Типового Закону ЮНСІТРАЛ, а тому така вимога не повинна розглядатися судами як самостійна вимога, адже це є втручанням у питання, що регулюються Типовим законом, що прямо заборонено його статтею 5, процитованою вище.

У разі надходження такого позову суди мають відмовляти у відкритті провадження[4]

За аналогією – в Україні позовні вимоги  про визнання недійсною умови договору про розгляд спорів у державних судах не пред’являються та не розглядаються державними судами України.

(2)   Направлення сторін в арбітраж

Іншою проблемою є належне врегулювання та застосування в Україні правила, викладеного у статті 8 Типового закону ЮНСІТРАЛ, де передбачено що державний суд повинен направити сторони для розгляду спору в арбітраж (третейський суд), якщо будь-яка із сторін спору просить про це  не пізніше подання нею своєї першої заяви по суті спору. Це правило Типового закону ЮНСІТРАЛ не точно імплементовано в Господарському процесуальному кодексі Україні.  Так, у п.5 ч.1 ст.80 ГПК сказано про те, що суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.  У цій нормі, по-перше, немає умови про те що таке припинення можливе лише, якщо одна із сторін спору заперечує проти  розгляду спору у державному суді . По-друге, наслідком такого заперечення повинно бути не припинення провадження у справі, а залишення позову  без розгляду, як це передбачено наприклад у п.6 ч.1 ст.207 ЦПК.

Крім того, не можна погодитись із практикою державних судів, коли вони і у випадку подання заперечень однією із сторін спору  проти розгляду спору у державному суді,  продовжують розгляд справи з посиланням на те,  що для припинення провадження у справі повинна бути воля обох сторін спору на розгляд спору у третейському суді, оскільки  інша сторона, яка не заявляє заперечень проти розгляду спору у державному суді, має конституційне  право на судовий захист у державному суді. Цікаво, що ця явно помилкова позиція обґрунтовується рішенням Конституційного суду України від 10.01.2008 року у справі № 1-3/2008, де ідеться саме про те, що за Конституцією сторони можуть домовитись про розгляд спору у третейському суді. Відповідно відмова від такої домовленості у разі виникнення спору вочевидь повинна оцінюватися за  загальним правилом  про неможливість односторонньої відмови від умов договору про третейський розгляд спору. В цьому аспекті прикладом вірного застосування  п.5 частини 1 ст.80 ГПК є Постанови ВГСУ від 19.03.2013 року у справі № 39/160 [5]та  від 8.04.2014 року у справі № 904/9665/13[6]

Підсумовуючи вище описане, хотілося б висловити сподівання, що українська судова практика з цього та інших питань арбітражного (третейського) розгляду буде розвиватися з кращими світовими стандартами у цій сфері.

* первісна редакція статті надрукована у газеті  «Судовий вісник-Юридична практика» № 11 за 2014 рік стор 16

[1] http://www.uncitral.org/uncitral/ru/uncitral_texts/arbitration/1985Model_arbitration.html

[2] Стаття ІІ Нью-Йоркської Конвенції:

«1. Каждое Договаривающееся Государство признает письменное соглашение, по которому стороны обязуются передавать в арбитраж все или какие-либо споры, возникшие или могут возникнуть между ними в связи с каким-либо конкретным договорным или иным правоотношением, объект которого может быть предметом арбитражного разбирательства.

  1. Термин «письменное соглашение» включает арбитражную оговорку в договоре или арбитражное соглашение, подписанное сторонами, или содержащееся в обмене письмами или телеграммами.
  2. Суд Договаривающегося Государства, если к нему поступает иск по вопросу, по которому стороны заключили соглашение, предусматриваемое настоящей статьей, должен, по просьбе одной из сторон, направить стороны в арбитраж, если не найдет, что упомянутое соглашение недействительно, утратило силу или не может быть исполнено.»

[3] http://reyestr.court.gov.ua/Review/40297743, http://reyestr.court.gov.ua/Review/42846586, http://reyestr.court.gov.ua/Review/10275682, http://reyestr.court.gov.ua/Review/41943122

[4] Як, наприклад, це було зроблено Шевченківським судом м.Києва:

«Враховуючи те, що місцевий суд не має право втручатися в діяльність третейського суду та відсутні підстави для здійснення таких функцій судом, суд вважає за необхідне відмовити у відкритті провадження по даній справі» –  http://reyestr.court.gov.ua/Review/40120501

[5] http://reyestr.court.gov.ua/Review/30073857

[6] http://reyestr.court.gov.ua/Review/38131482


Опубліковано в Публікації

Новини ТПУ